«Наша сучасність — наше мистецтво»

«Наша сучасність — наше мистецтво»

Наступна тема Шереха в цих двох статтях — літературний твір і його співвіднесеність із часом. Шерех, людина амбівалентна, зворушено милується Баркою й «традиційним світом української патріархальності», «української селянської духовності». Як інтелектуал, естет, людина міста, університетів і бібліотек, він віддалився від цього світу безмежно далеко, настільки далеко, що навіть його описи цього світу позначені відчутною штучністю. І все ж світ села в його ідилічному варіанті викликає в нього замилування й зворушення. Він робить спробу виправдати його в літературі, леґітимізувати в «нашому часі», бо це вкладається в концепцію національно-органічного стилю. Однак, присвятивши йому чимало схвильованих слів, критик признає ізольованість і відставання світу Барки від сучасної доби, його консервативність і вигаданість.

Світ Домонтовича, навпаки, співзвучний з добою взагалі і з європейською «волею до свідомості» зокрема. Ідейне й стилістичне антинародництво роману «Доктор Серафікус», який є романом гри й інтелекту, доповнюється антинародницькою риторикою критичного коментаря. Проте Шерех якоюсь мірою перекреслює її мажорним і штучно радісним фіналом статті. Слово бере інший, тенденційний Шерех — ідеолог, узагальнення якого мають збігтися з його прогнозами. Отже, Шерех твердить, що у творчості Домонтовича, а також Осьмачки, попри величезні відмінності між ними, постають «українська людина» й «виразно український ідеал», який не є ідеалом західного гуманізму, а означає «право на гармонійний розвиток вільного індивіда». Він, щоправда, нездійсненний «в умовах нашої епохи», але принаймні в рамках цілого Шерехового дискурсу це є оте «наше слово» до Європи, появу якого він пророкував на Першому з’їзді МУРу.

Окрім «Доктора Серафікуса», другим сучасним твором Шерех вважав повість «Еней і життя інших». Він написав велику статтю про цю повість Юрія Косача в 1947 р., де твердив, що це «повість про епоху», «про людей епохи». Косач був для нього письменником, який «хоче перейняти на себе тягар епохи з її трагічними проблемами; він хоче взяти на себе відповідальність за свою трудну добу»[679] в чисто екзистенціальному стилі.

«Час» — третє (після «народу» й «мистецтва») центральне поняття в декларації ініціативної групи МУРу. Саме «час», а не «народ», «Україна» або «суспільство», ставив завдання перед мистецтвом. Це, по-перше, свідчило, що пріоритети мистецтва залишалися за межами самого мистецтва. По-друге, вибір пріоритетів не був випадковим. Тема часу в усіх її деталях (епохи, доби, сучасності) поступово ставала центральною для Шереха, а також у дещо інший спосіб для Віктора Петрова й Ігоря Костецького. Про час так само йшлося в статтях Юрія Соловія «Чи сучасне наше сучасне мистецтво?»[680], Володимира Кримського «Жорж Бернанос і проблеми нашого часу»[681], Якова Гніздовського «Український ґротеск»[682] тощо. Для цих та інших авторів «Арки» тема часу висунулася на перше місце.

Стаття Шереха «Наша сучасність — наше мистецтво», опублікована в його книжці публіцистики «Думки проти течії», присвячена виключно питанню співзвучності з часом «нашої літератури» (вона все ще бачиться єдиним потоком, єдиним дискурсом). На погляд Шереха, «наше мистецтво» не дуже вдається, тому що відстає від часу або свідомо іґнорує його. Єдиний вихід — допомогти літераторам і створити теорію доби: «Не задкувати по-рабськи за часом, але, збагнувши його і спираючися на нашу величну національну традицію, відкрити в ході часу ті сили, які в схрещенні з тими традиціями дадуть високе і справді дороговказне мистецтво…»[683] Ця всеохопна теорія могла б стати філософською основою національно-органічного стилю, однак вона ніколи не була створена.

Шерех розуміє час не як дискретно окреслену епоху, а як безперервність сучасності: «Терміна доба, епоха я вживаю скрізь умовно, як синонім поняття „наші роки“, отже, тільки хронологічно. Я не визнаю поділу історичного процесу на ізольовані й замкнені в собі періоди, бо своєрідність історичного процесу, здається мені, саме й полягає в часовому незбігу в іманентних рядах паралельних процесів, які становлять вияви руху послідовних взаємозаперечувань»[684].

Нарешті, остання стаття Шереха в «Арці» («„Шовковий черевичок“ Поля Клоделя»)[685] не тільки детально аналізує філософський зміст і символіку п’єси, яка йшла в цей час у Мюнхенському камерному театрі, не тільки в природний спосіб продовжує новий більш-менш незакомплексований дискурс теоретизування на різноманітні теми літератури й мистецтва, від Лао Цзи, Жана Ануя, Торнтона Вайлдера, Т. С. Еліота, Жана Жироду, Жана-Поля Сартра до Олександра Блока, а передовсім говорить про час і співзвучність літератора з часом. Клодель для Шереха співзвучний з епохою. «Наш час», про який пише Шерех, є часом Клоделя й Еліота, однак і сам він (а також такі автори «Арки», як Домонтович, Костецький, Косач, Гніздовський) дедалі сильніше відчуває свою належність до цього часу, свою інтеґрацію з ним. Він почувається в цьому часі інтелектуально комфортабельно, його зміст для нього зрозумілий і цікавий. Інакше кажучи, його час і час Самчука, Багряного, навіть такого європейця, як Орест, котрий, щоправда, живе в абстрактній Європі часів розквіту символізму, не збігаються. Література, що реально пишеться в одному історичному часі, існує водночас у різних естетичних часах, несумірних між собою.

Останній номер «Арки», присвячений літературі «католицької онови», відкривається цитатами з Т. С. Еліота про єдність європейської культури з однойменної статті («Єдність європейської культури»), а також висловлюваннями щодо сучасного католицького мистецтва Франсуа Моріака, Ґрема Ґрина та Поля Клоделя. Розлогі цитати-епіграфи задають тон, указують на координати наступних дебатів. «Арка» торкається не марґінальної, а ключової теми повоєнної європейської культури. Це — пошук релігійності й віри перед лицем духовної кризи, яка охопила західну цивілізацію, спроба врятувати її шляхом віднайдення віри. У відповідь на кризу європейської цивілізації Володимир Кримський пропонував відновлення «християнського правопорядку, християнського розуміння свободи, рівності, соціального ладу»[686].

У статті Косача «Золота тростина. Література Католицької онови у Франції», яка відкриває останній номер журналу, йдеться передовсім про Моріака й Бернаноса, «католиків аванґарду», для яких католицизм — проблема культури, а не проблема догми. (Є так само католики ар’єргарду, догматики.) Як завжди в статтях Косача, його окремі положення контроверсійні й плутані, а бажання все мистецтво Франції включно з Бодлером і Війоном вважати інтеґрально католицьким — непереконливе. Крім того, він надто захоплений своїм об’єктом, що не допомагає об’єктивності. Стаття, окрім ознайомлення українського читача з новим явищем, має принаймні кілька прихованих алюзій. Це — питання «онови» взагалі, яке резонувало з дебатами в МУРі. Це — питання французькості, що так само пов’язане з дебатами навколо суті українськості. Це — інтеґрування національної культури у світовий контекст. Наприклад, Барка порівнюється з Патрисом де Ля Тур дю Пеном. Відбуваються переосмислення канону й зміна ярликів. Зокрема, Хвильовий і Куліш не вважаються більше просто пролетарськими письменниками. Косач також натякає на «святу простоту» чи «глупоту» деяких своїх співвітчизників, які схильні спрощувати літературний процес. Нарешті, його лейтмотив — пошук альтернативи кризі: «Як добре, що в наші часи ніщоти й занепаду мір є десь міра — roseau d’or — „золота тростина“ (Ш. Пеґі) — якою можна зміряти „міста, мури й брами“ для візії кращого, майбутнього світу»[687].

Погляди головних авторів «Арки» мали свої нюанси, а їхній виклад вирізнявся неоднаковим рівнем глибини й осмислення. І все ж, попри амбівалентність і сумніви, загальним для членів редакції ставало відчуття себе європейцями, усвідомлення єдності європейського світу. Вони органічно приходили до тих самих питань, які ставив Еліот чи Клодель. Із цієї перспективи робилася спроба переоцінити себе, зокрема свою українськість. Так, Гніздовський пробував міркувати про українськість у контексті Європи, про «неособовість» українського духу, про периферію і центр, про їхні ролі у творенні європейської культури[688]. Нова ідея українськості — відкрита до світу й резонуюча з часом — обіцяла бути плідною для дальшого розвитку.

Останнє, одинадцяте число «Арки» сповіщало, що в майбутньому друкуватиме доповідь Шереха на Третьому з’їзді МУРу, а під новелою Домонтовича про Ван Ґога «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» стояло багатообіцяюче: «Кінець буде». Наступне число, як відомо, ніколи не вийшло.

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

Похожие главы из других книг

Наше всё

Из книги Нет времени автора Крылов Константин Анатольевич


Почему в наше время здорово быть писателем?

Из книги Как написать гениальный роман — 2 автора Фрей Джеймс Н

Почему в наше время здорово быть писателем? Для писателей пришла благодатная пора. Вместе с эпохой информации для них началось настоящее раздолье. За всю историю человечества не было более удачного момента, чтобы стать писателем.Текстовые редакторы и скоростные


Глава 3 Наше все. Метод дедукции

Из книги Моя история русской литературы автора Климова Маруся

Глава 3 Наше все. Метод дедукции И все-таки, несмотря на то что туристы, прибывая в Петербург, первым делом отправляются вовсе не на Мойку, 12, а в музей Достоевского на Кузнечном, так как именно Достоевский в глазах всего мира является «нашим все», сами русские, как известно,


Глава 30 Наше все-2

Из книги Мертвое «да» автора Штейгер Анатолий Сергеевич

Глава 30 Наше все-2 Рано или поздно, покончив с историей русской литературы, я, скорее всего, займусь… Да чем угодно! Хоть бы даже историей математики! Я где-то читала, что самое главное в любой сфере деятельности способен узреть именно глаз дилетанта, потому что только у


«Мистецтво», або Аванґард як антимодернізм

Из книги Отказываемся ли мы от наследства автора Лелевич Г.

«Мистецтво», або Аванґард як антимодернізм Свого часу дебют Михайля Семенка осміяли Вороний, Євшан і Сріблянський. Семенко ж, у свою чергу, серед тих цінностей, які він прагнув скинути, відвів «Хаті» не останнє місце. Проте одна справа — неприйняття локального й не зовсім


V. Наша формулировка

Из книги Дальний остров автора Франзен Джонатан

V. Наша формулировка Мы можем на основании всего выше сказанного дать следующую формулировку нашего отношения к «наследству»: Литература предшествующих эпох и других классов является для нас объектом серьезнейшего научного изучения; мы рассматриваем ее в исторической


Наша маленькая планета

Из книги Рассказы о литературе автора Сарнов Бенедикт Михайлович

Наша маленькая планета В тысяча девятьсот шестьдесят девятом году поездка на машине из Миннеаполиса в Сент-Луис занимала двенадцать часов, и ехать надо было большей частью по двухполосным дорогам. Родители разбудили меня на рассвете. Я весело, замечательно провел


Наша сестра

Из книги Всем стоять автора Москвина Татьяна Владимировна

Наша сестра К юбилею Татьяны ДогилевойОна не как-то там бочком, незаметно, потихоньку проникла в искусство – Татьяна Догилева предъявила себя всю и сразу, с удалью, ширью и размахом, и запомнилась всем с первого предъявления. И в этой очевидности, неоспоримости самого


Наша Раша[1]

Из книги Записки сантехника о кино автора Пучков Дмитрий Юрьевич


Про наше новое кино

Из книги Универсальная хрестоматия. 2 класс автора Коллектив авторов

Про наше новое кино 09.05.2008Вчера смотрел по телевизору отличный фильм «А зори здесь тихие».Сегодня камрады прислали линк на отличную заметку: Сейчас по НТВ идет один из самых пронзительных фильмов о войне — бессмертные «А зори здесь тихие». Повесть о настоящих людях, о


Наше отечество

Из книги Наше всё – всё наше [под колпаком y Яши и Максима: русско-еврейские расследования в мире кни] автора Гурский Лев Аркадьевич

Наше отечество Наше отечество, наша родина – матушка Россия. Отечеством мы зовём Россию потому, что в ней жили испокон веку отцы и деды наши. Родиной мы зовём её потому, что в ней мы родились, в ней говорят родным языком, и всё в ней для нас родное; а матерью – потому, что она


ДЕЛО ШЕСТОЕ Наше всё — всё наше

Из книги автора

ДЕЛО ШЕСТОЕ Наше всё — всё наше Вечер. Осень. Дачная веранда. Возле старого деревянного стола два плетёных кресла. Ha одном из них сидит Максим Лаптев и, сумеркам назло, честно вглядывается в книгу Александра Бушкова «A. С. Секретная миссия» (Москва, «Олма Медиа Груп», 2006).