Літературознавство постмодернізму

Літературознавство постмодернізму

Класична праця постмодерного літературознавства — книжка французьких теоретиків Жиля Делеза і Фелікса Ґватарі «Кафка: до питання про малу літературу» (1975) — трактує творчість одного з найвидатніших модерністів у зв’язку з так званою малою, або другорядною літературою (mineur — французькою мовою, minor — англійською). Що таке мала література в розумінні Делеза і Ґватарі? Це, наприклад, єврейська література Варшави і Праги, але писана не на ідиші чи івриті, а мовою більшості. «Мала література не виходить з малої мови, це скоріше те, що меншість створює у великій літературі»[1045]. В даному конкретному випадку празький єврей Кафка обирає мовою свого письма німецьку і таким чином «детериторіалізує» її. «…Німецька мова Праги є детериторіалізованою мовою, яка надається для дивних і другорядних вжитків. (Це можна порівняти з тим, що можуть робити з англійською мовою чорні американці.)»[1046] І так само, якщо продовжити думку французьких авторів, з тим, що в російській літературі робив Микола Гоголь або в українській літературі Леонід Первомайський. Йдеться про зовсім специфічне вживання письменником чужої мови як своєї і певну дистанцію до власної мови, яка надзвичайно революціонізує експресивне поле тексту. Тоді мала література стає революційною силою всієї літератури, як нею стала література Джойса (англійська мова Джойса) чи Бекета (французька мова Бекета). Делез і Ґватарі, власне, ставлять знак тотожності між малою літературою і модернізмом.

Така тотожність, з одного боку, є плідним теоретичним висновком, з другого боку, вона дуже обмежує саму концепцію модернізму. Книжка Чани Кронфелд «На марґінесах модернізму. Децентрування літературної динаміки» (1996) серйозно полемізує з Делезом і Ґватарі, які, по суті, зводять малу літературу до опозиційної літератури в рамках великої.

«Модернізм відомий своєю пов’язаністю з марґіналом, вигнанцем, „іншим“. Однак типово, що репрезентативними прикладами цієї марґінальності є письменники, які стали канонічними високими модерністами»[1047]. Так само типово, що вони писали найпоширенішими євопейськими мовами — англійською, французькою та німецькою — і перебували в «головному лінґвістичному і геополітичному ключі». Однак що робити з письменниками, які перебувають поза головним лінґвістичним полем, і з модернізмами, які є справді марґінальними (на марґінесі марґінесу)? Йдеться про арабський, єврейський, японський, російський та ін. модернізми. Теорія Делеза і Ґватарі зменшила їхні шанси на обговорення в рамках як марґінальних літератур, так і модернізму. Сама Чана Кронфелд присвячує своє дослідження тим модерним письменникам німецькомовного світу і єврейського походження, які обрали мовою свого письма не німецьку, як Кафка, а, як у випадку Авраама Бен-Їцхака (1883—1950), іврит. Таким чином, у цьому виявився «максимальний акт модерністської опозиційності», полеміка з європейським модерністичним проектом, що її представники так званого центрального модернізму не могли зрозуміти. Крім того, Бен-Їцхак своїм вибором мови закрив собі дорогу до модерністичного канону, який, втім, продовжував описувати себе, як «по-справжньому малий, по-справжньому міжнародний модернізм»[1048]. Після великого теоретичного вступу про модернізм Чана Кронфелд досліджує феномен єврейського (писаного на івриті) модернізму в XX столітті.

Окрім теоретичних питань модернізму, центральними питаннями в цьому сенсі є питання канонізації і рецепції. Одна з таких праць — дослідження Сьюзен Кастильйо «Нотатки з периферії. Марґінальність у північноамериканській літературі і культурі» (1995), в якій авторка простежує закони, за якими в рамках певної літератури одні явища канонізуються, а інші марґіналізуються. Вона, зокрема, аналізує феномени таких авторів, як Едит Вортон (марґіналізована своєю жіночістю), Тенесі Вільямс, сприйняття якого американською критикою утруднилося з появою в його творах гомосексуальної тематики, чи авторів індіанського походження, марґіналізованих їхньою етнічною тематикою.

Якщо перейти до української літератури, то, хоч би з якого боку ми до неї підходили, ці аспекти аналізу могли б бути плідними. Якщо поглянути на нову українську літературу (після Івана Котляревського) як на широкий історико-культурний феномен або дискурс, то в ньому можна виявити декілька центрів і марґінесів. По-перше, існував зовнішній центр — російська література, до якої українська література впродовж довгого часу була провінційним і марґінальним додатком. По-друге, внутрішній центр формувався навколо ідеологічної доктрини народництва і його естетичної парадигми.

Якщо говорити про першу опозицію (російське/українське), то, хоча поняття «марґінес» і «провінція» вжито через кому, вони не однорідні, а скоріше навпаки — протилежні. Марґінес — продуктивний, провінція — безплідна. Марґінес передбачає динамічну опозицію, провінція — повторення.

У цьому сенсі цікаво розглядає українсько-російські літературні зв’язки в рамках теорії рецепції Григорій Грабович. «…Марґіналізація, — зазначає він, — чи не всього українського стає відворотною стороною наростаючої і щораз аґресивнішої русифікації»[1049].

За Грабовичем (що видається цілком справедливим), виникнення українського світу означало його марґіналізацію в рамках російського, яка завершилася повною автономією наприкінці XIX сторіччя, коли українська література почала шукати нові зразки і центри вже не на російському Сході, а на європейському Заході.

Марґіналізація в сенсі провінціалізації української літератури по відношенню до російської повторилася в радянський час, коли російське знову стало матрицею для оцінювання українського і коли загальнорадянська, тобто російська, критика розставляла оцінки всім, у тому числі українським літераторам.

Кінець XX століття знову приніс визволення від російського центру і знову поставив на порядок денний непрості стосунки з європейським центром.

У періоди автономізації, відламу від російського центру на перший план висуваються внутрішні парадигми літератури, формується її внутрішній центр (канон, офіційна лінія) і, відповідно, її марґінеси (деканонізаційні, аванґардні, деструктивні тенденції).

Як уже згадувалося, модернізм, котрий завжди розпочинається на марґінесі традиційної або офіційної культури, у XX столітті був опозиційним і революціонізуючим спрямуванням, що поступово перевертає офіційний канон і в підсумковому сенсі стає справжнім центром.

Однак цим потенціал боротьби між центром і марґінесом далеко не вичерпується. Плідним було б подивитися на цю боротьбу з погляду жанрів і стильових течій. Дозволю собі гіпотезу, що серед жанрів української літератури поезія (романтизм) займає центральну позицію, а проза (реалізм) — марґінальну; за духом романтизм (який відповідає поезії) є центральним по відношенню до реалізму (прози).

В рамках канону класиків і канонічних стилів чоловіче письмо займає центральне, а жіноче — марґінальне місце. (Логоцентризм є фалоцентризмом. І це не лише висновок феміністок, а логічне похідне деконструкції). Цікаво було б дослідити центри і марґінеси у сфері сексуальності, те, чим активно займається західне літературознавство після Мішеля Фуко, тоді як українське літературознавство цнотливо відсуває саму тему у сферу повного мовчання або цілковитого марґінесу.