Роздуми про вуса, навіяні одним оповіданням Олекси Стороженка
Роздуми про вуса, навіяні одним оповіданням Олекси Стороженка
А ще тим мене найбільше чарують вуси, що то річ французька, суто французька. Прийшли до нас від пращурів наших, ґаллів, і стали нарешті за ознаку національного нашого характеру.
Ґі де Мопасан
У недооціненого українського прозаїка XIX століття Олекси Стороженка є оповідання під назвою «Вуси», присвячене Пантелеймону Кулішу. Воно було видрукуване в десятому числі «Основи» за 1861 р.
У цьому гумористичному оповіданні йдеться про те, як полтавського провінційного дворянина, який і є головним героєм твору, вибирають у засідателі, і він має з’явитися в Полтаву до «предсідателя» — свого начальника.
Зустріч героя і «предсідателя» одразу засвідчує національну поляризацію, адже перший розмовляє українською, а другий російською мовою. Але конфлікт виник на іншій основі. Начальство кричить: «А как вы явились?»
«Оглянувсь я на себе — „все обстоит благополучно“: медалі висять, червоний пояс і шаблюка біля боку»[931]. Цілком у гумористичному стилі герой знову озирається, не розуміє, чого під нього вимагають, дивиться в дзеркало, нарешті чує: «На каком основании вы осмелились явиться ко мне в усах? Вы теперь состоите на гражданской службе, а потому право ношения усов на вас не распространяется»[932]. І герой отримує наказ виголити вуса. Таким чином, вони не тільки розмовляють різними мовами, належать до різних культур і класів, але й мають неспівмірні зовнішні образи: один — вусатий, другий — безвусий.
Далі йде драматична сцена, яку, не можу втриматися од спокуси, процитую повністю:
«Прийшов на квартиру, зараз достав з шкатулки бритву, намиливсь, черк, вдруге… так мої вуси, неначе скошена трава, і впали на рушник (Яка поетична метафора! Як точно вловлена пристрасть! — С. П.) Як глянув же я на себе в дзеркало, так батечки!.. Аж злякавсь, сам себе не впізнав, чорт батька зна на кого й похожий; і рот кривий, і щоки позападали, і ніс похнюпивсь, зовсім не я, а німець Адам Іванович Фрик, що в Кременчуці шльонку розбирає… Щоб мені до завтрього не дожить, коли брешу! В перший раз, як живу на світі, довелось мені зголить вуси, лучче б було і не дожить до цього лиха! Якби знав, що зроблюсь таким паскудним, то Бог мене побий, коли б не зробив, хоч би не то що під суд, — хоч би жили з мене тягли! І кому з того прибуло, що я без вусів?.. Кому вони мішали: чи їсти, чи пити, чи, як кажуть, вірою й правдою служити?.. Як я теперечки до жінки вернуся? Як я гляну в очі Марії Уласівни (сусідки. — С. П.)?.. Згадав я й літа мої молодії: не одна, було, глянувши на мої вуса, збирала губки на оборочку, не одна й цілувала, і милувала їх!.. Отак журюся, а сльози кап-кап!.. Здається, і за старшим сином так не вбивавсь, як помер!.. Мій Боже милий! — подумав, ударивши себе в груди, — за що ти мене так люто покарав?..»[933]
Коли герой повертається додому, його, безвусого, не впізнають навіть собаки, які стережуть його садибу, ні дружина, ні слуга Оришка, ні рідні діти, ні, звичайно, сусідка Марія Уласівна. Всі плачуть, голосять.
Ця драматична історія розв’язалася, коли приїхав приятель і розповів, що існує спеціальний наказ, який все ж дозволяє носити вуса на службі. З тим наказом і з невеликими ще свіжими вусиками через два місяці з’явився герой у Полтаві, де втер носа «превосходительству». Після того щасливо служив ще п’ятнадцять років.
В цьому гумористичному оповіданні автор сміється над гідною, на його думку, сміху любов’ю своїх співвітчизників до вусів. Вуса героя хоч і не описані, але уявляються великими, пишними, козацькими (як він сам каже «не вуса, а вусища»), істинно — українськими.
В українській провінції в першій-другій декаді XIX віку (саме в цей час відбувається дія оповідання. Його початок «Літ сорок назад, а може, й більш, вибрали мене в засідателі…»!)[934] місцеве панство ще надавало перевагу старосвітським вусам перед новочасними бакенбардами імперського чиновника. Варто зазначити, що жоден український письменник цього часу вусів не мав.
Для героя Стороженка вуса — частина його української суті, його identity. Саме тому він не може з ними розстатися. Що вони означають для нього? Підсвідому вірність ідеалам козацької волі, від якої залишилися тільки спогади, одяг та вуса? Сентиментальний спогад про те, що минулося і не вернеться? Спробу формальної компенсації втраченого, демонстрацію своєї інакшості? Форму протесту? Все це там є і очевидно проступає крізь гумор Стороженкового оповідання.
У самого Олекси Стороженка на гладко виголеному обличчі були невеликі плекані вуса, які звужувалися донизу у формі молодого місяця. Вони особливо виділялися на його розумному високочолому обличчі. Ці вуса дещо нового, не старосвітсько-козацького типу. Вуса людини, яка до класичних українських вусів ставиться з іронією, а до української історії, як свідчить хоча б той самий незакінчений «Марко Проклятий», — без замилування, водночас не може собі відмовити в задоволенні мати і культивувати хоч якісь вуса. Вусики Олекси Стороженка і його «Вуси» можна тлумачити як вияв самоіронії.
Як уже згадувалося, перші українські письменники «нового» часу — Іван Котляревський, Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, харківські романтики Віктор Забіла, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський — вусів не мали. Вусів, очевидно, не мав Маркіян Шашкевич, від якого не лишилося жодного портрета, та інші члени «Руської трійці» (все ж Європа, католицькі впливи), не мав вусів закарпатський класик Олександр Духнович, географічно ще ближчий до Європи. Правда, мав Юрій Федькович, але тут інша причина — свідомий народник просто не міг обійтися без вусів. Не мав вусів молодий Костомаров романтичного періоду. Не мав вусів студент Академії художеств і учень Брюллова, франт і богемник Тарас Шевченко.
Але про Шевченка окрема розмова в даному контексті. Шевченко не раз змінював свій зовнішній образ. І сам фіксував ці зміни в автопортретах. Найпопулярнішим виявився останній, на якому Шевченко в кожусі, смушковій шапці і з великими народними вусами. Шевченко повернувся з ними із заслання. Це були вуса українського дядька-селянина, і мандрівного бандуриста, і козака, і гайдамаки. Безсумнівно, Шевченко свідомо створив саме такий зовнішній імідж, бажаючи і зовнішньо наблизитися до свого улюбленого ліричного героя — Кобзаря. Це бажання цілком зрозуміле в широкому руслі романтичної культури — такі різні, несумісні діячі романтизму, як Байрон зі своєю аристократичною скорботою і відповідним зовнішнім образом чи Волт Вітмен у незашпиленій сорочці ремісника так само свідомо творили собі образ і лице, сприймаючи його як частину власної творчості.
Саме з Шевченка в українській культурі починається мода, котра поширилася серед літераторів, свідомих своїх просвітницьких і народницьких завдань, на великі, незачесані, кошлаті вуса, які означали певну цілком свідому об’яву власної належності і поглядів. Не випадково портрет Шевченка-кобзаря залишається найбільш тиражованим у наш час, і саме цей портрет став іконою української хати.
Цікаво також, що всі, за винятком вашингтонського, пам’ятники Шевченка мають ці обвислі вуса останнього періоду поетового життя. І популярні в нас кітчеві гіпсові бюсти поета так само відтворюють винятково цей образ. Шевченківські вуса дотепер імітують тисячі національно свідомих українських чоловіків.
Мода на них, отже, збереглася до нашого часу, як збереглося народництво і народолюбство — один з головних напрямків українського інтелектуального життя. Шевченківські вуса можна побачити на велелюдних мітинґах наших днів і навіть на обличчях депутатів опозиції.
Якщо характеризувати всі вуса українських літераторів, то студія вийде надто велика. Отже, сконцентруюся на найважливіших постатях і моментах.
Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров, сучасники Шевченка, спочатку вусів не мали. Потім Куліш якийсь час носив півкруглі, але помірної величини вуса, і остаточно в зрілому віці мав вуса і бороду вже нової моди, ? lа університетський професор. Відмова Пантелеймона Куліша від вусів явно збігається з його перегляданням власної ідеології.
У 60-х і 70-х роках з’являється нова для українського письменника комбінація «вуса плюс борода», типова для академічного вченого, філософа, різночинця, народника-інтелектуала, соціаліста. Мода, мабуть, прийшла з Німеччини, де літератори першої половини віку не визнавали вусів чи борід. Скоріше, деякі з них полюбляли бакенбарди. В середині віку в Німеччині з’являється плеяда політичних поетів-соціалістів, а також самих соціалістів і матеріалістів, послідовників Фоєрбаха, який, між іншим, мав саме кошлату, довгу і досить химерну бороду з вусами, фасон якої, тобто ідею її повної безладності, пізніше запозичив Карл Маркс. Борода Карла Маркса не була невинною й випадковою, як це може здатися. Філософ і дотепник Герберт Велс мав з цього приводу іншу думку. У своїх нарисах «Росія в імлі» він зауважив, що така борода не виростає сама собою, що її доглядають і пестять, патріархально возносячи над світом, і, нарешті, що своїм позбавленим сенсу достатком вона схожа на «Капітал».
Перефразовуючи Герберта Велса, можна сказати, що українські вуса не виростають самі собою, особливо коли це вуса письменника, національного інтеліґента. Ті автори другої половини XIX століття, котрі присвятили себе зображенню селянського життя і побуту, цілком свідомо культивували таку моду.
Всі українські письменники того часу були з вусами (другий поширений варіант — вуса плюс борода). Вусів не мав тільки Свидницький, але він помер настільки молодим (у 35 років), що, можливо, просто не встиг їх запустити.
Мій можливий опонент може сказати, що вуса і бороди відповідали загальній моді XIX століття. Але мені йдеться в першу чергу про національну моду, саме українські вуса, які відрізняються від гострих, тонких вусів іспанських ідальго чи закручених догори французьких вусів. Німецькі, а також англійські класики XIX століття вусів практично не носили.
Всілякі вуса, а особливо ж українські, у самій своїй формі несуть певний символ і певний закодований сенс. Це — знак, зміст якого не завжди зрозумілий навіть самому носієві вусів.
Якщо говорити про вуса самих письменників, то вони були атрибутом правдивого українського, тобто істинно народного, селянського або козацького. Вони свідчили про зв’язок із минулим, козаччиною в першу чергу, і, таким чином, могли означати, як вуса Шевченка, навіть виклик системі. Це ж саме можна сказати про розкішні вуса Михайла Старицького. І навіть Івана Франка, котрий в «цивілізованій» Австро-Угорській імперії відрощував вуса і вдягав вишивану сорочку, як на відомому портреті, цілком з ідеологічних міркувань. Вуса Франка, між іншим, різко відрізнялися від закручених догори на французький кшталт вусів естета Михайла Коцюбинського.
Але тема має ще один вимір, який потребує окремого дослідження і тут може оглядатися лише пунктирно. А це — вуса літературних героїв, котрі так само означають знак, який, крім усього іншого, є ще й певним сексуальним символом, натяком на «справжність» чоловіка, його здатність до любові і вміння любити.
На самих початках «нової» української літератури, яка виникала як література для народу, взірцем чоловіка, звичайно, був козак. Для українського козака вуса відігравали роль не меншу за жупан чи шаровари. Козак без вусів — все одно що без своїх чудових шовкових штанів. І саме вуса, як свідчить фольклор, мали бути чи не головною чоловічою прикрасою. Від вусатого троянця Енея і його вусатих ворогів римлян до нещасливого коханця сердешної Марусі з класичної повісті Квітки-Основ’яненка позитивний герой початків української літератури мав неодмінно бути вусатим, таким, як подобається в народі, відповідає його естетичним уявленям. Це очевидно навіть з уже цитованого оповідання Стороженка, в якому дружина відвертається від безвусого, тобто позбавленого мало не головної своєї краси, принади і «сили» чоловіка. Список прикладів можна продовжувати й далі.
Однак і неґативний тип — тип спокусника — так само мав вуса. Як-от капітан із «Сердешної Оксани» вже згадуваного Квітки-Основ’яненка. Правда, його вуса мають дещо інший, не народний стиль: «Високий, пряменький, як стрілочка, і уси є невеличкі…»[935] Взагалі відчувається, що безвусий Квітка явно зневажає жінок, охочих до вусів, котрі заступають для них усі інші чоловічі якості: «Як їм (дівчатам. — С. П.) мундєр, а ще пуще уси, і тільки побачить доведеться, то вже усе забула, і нічого не чує, і нікого не бачить, опріч усів… Оттака натура усіх дівчат. Усі вони одним миром мазані…»[936]
У цьому контексті доречно згадати оповідання Ґі де Мопасана «Вуси», 1886 (La Moustache). Воно написане у формі листа молодої жінки Жанни до подруги Люсі. І схема тут вже нам добре знайома з оповідання Стороженка. Жанна розповідає про те, як вражаюче змінилося її ставлення до власного чоловіка після того, як він обголив вуса. «Справді, чоловік без вусів — то вже не чоловік… Ні, ніколи ти й не подумаєш, який потрібний той маленький кущик волосся на губі, який він потрібний для ока… та… для… подружніх зносин. …О дорога моя Люсі, не допускай ніколи до того, щоб цілував тебе безусий чоловік. У поцілунках його немає жодного смаку, жодного, жодного!»[937] Власне, ціле оповідання становить опис усіх еротичних насолод, які дають вуса, їхні можливі форми і фасони. В творчості Мопасана вусатий герой є так само головним типом лицемірного спокусника і циніка. Вусам Жоржа Дюруа, наприклад, присвячено не один красномовний пасаж.
Важливою деталлю в зовнішності лісника Мелорза, героя класичного еротичного роману XX віку «Коханець леді Чатерлей» Девіда Герберта Лоуренса, були його руді вуса. Саме вони мали одразу натякнути на могутню і органічну чоловічу потенцію неосвіченого лісника, простолюдина, в противагу гладко виголеному безплідному аристократові Кліфорду Чатерлею.
Правда, про еротичні символи в зв’язку з українською літературою говорити досить непросто. Тобто вони, безперечно, існували, це доводить оповідання Стороженка, однак не розкривалися повною мірою. Адже класична українська література (і сучасна так само), як правило, оминала тему чи зображення фізичного кохання. В патріархальній селянській культурі секс сприймався як найбільший гріх, особливо не освячений сімейними зв’язками. Позитивний герой «Марусі», вусатий красень, цнотливець і святенник Василь, у найвищу хвилину кохання пояснює Марусі: «Ніяка скверная, бісовська думка і на серці не буде. Не бійся мене; я знаю Бога небесного! Він покара за злеє діло, усе рівно що за душогубство. Не бійся, кажу, мене; і коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати і Бога, і стид людський, то я тебе обережу, як братік сестрицю…»[938] (Посилаюся на Квітку так часто, адже він у кардинальний спосіб вплинув не тільки на формування стилю української прози, але й самої української ментальності.) Відповідно, вусаті герої —спокусники, починаючи від «Сердешної Оксани» Квітки, а потім у творах усіх наступних письменників аж до Панаса Мирного, автора «Повії», чи Івана Нечуя-Левицького, втягували жінок у гріховні, нечисті, аморальні, нелеґітимні стосунки…
Та повернімося від героїв до їхніх авторів.
XX століття принесло свою моду, свої зачіски і зразки зовнішності, хоча, доки залишалася головна літературна потреба українського письменника — служити народові, будити і виховувати його, — зоставався і ґрунт для появи нових і нових вусів.
Однак 10-і й особливо 20-і роки, нарешті, дали українській літературі справжню «повноту» (користуюся цим терміном у тому сенсі, в якому його вживав Дмитро Чижевський). Тобто з’явилися літературні групи з маніфестами і програмами, диференціювалися стилі і напрямки. Літературні погляди почали відрізнятися, і для об’єднання вже не вистачало старих факторів — усі пишемо українською мовою, усі служимо народові. Ці обставини різко вплинули на популярність вусів ? la Шевченко — Старицький — Франко. Хоча, навіть молодий Максим Рильський у 20-х роках мав пишні вуса, про які декілька разів згадує Юрій Смолич у «Розповідях про неспокій».
Однак із диференціацією груп, напрямків і стилів у бурхливому літературному житті 20-х років диференціювалися і фасони вусів. От що пише Смолич про Олексу Слісаренка: «Особливо ж дратували його недругів його вусики — маленькі, „піжонські“, як тоді казали, вусики під самісіньким носом — щось на кшталт вусиків Чарлі Чапліна в створеному ним образі маленької людинки. Крім того, з весни до осені Олекса Андрійович носив на голові плескатий солом’яний капелюшок „канотьє“ — „крик моди“ від кінця дев’ятнадцятого століття до першої світової війни. Вдягався Олекса Андрійович вишукано і франтувато…»[939] Опоненти Слісаренка, наприклад, проповідник народництва і просвіти Олександр Дорошкевич, який мав величезні вуса, або лідер «Плугу» Сергій Пилипенко, так само з вусами аналогічного красномовного фасону, категорично не сприймали європеїзаторського ваплітянства і віддавали перевагу вусам козацьким.
Вусів, безперечно, не мав Микола Хвильовий. Але мав Володимир Винниченко.
Не мав і не міг мати вусів Микола Зеров чи його брат Михайло Орест. Однак маленькі професорські вусики були в Павла Филиповича.
Класики соцреалізму в його українському варіанті так само уникали вусів. Адже в 30-х саме українські вуса, як об’ява нонконформізму, могли стати додатковою підставою для арешту. Офіційні класики 60-х і 70-х просто не могли мати вусів. Бо як з вусами було йти, наприклад, у ЦК, куди їм належалося час від часу з’являтися?
Сьогодні, в час національного відродження, старі козацько-народницькі вуса знову в моді. Правда, вуса українських сучасних письменників і професорів літератури, як з «материка», так і з діаспори, мають величезну кількість різноманітних фасонів і виглядів, поєднуючись також із бородами різних форм і богемного артистичного характеру. Припускаю, що деякі з цих вусів не обов’язково тлумачити як народницький, народолюбивий чи сексуальний символ, що вони можуть означати специфічно витончене естетство свого носія, вказівку на належність до артистичної публіки (і в тому — багатозначний натяк на відмінність вісімдесятників від сімдесятників?), а в окремих випадках, можливо, й лінь чи нехіть до гоління.
Водночас, упевнена, вуса і далі залишаються символом окресленого прихованого змісту, розшифрувати який можна лише при вивченні творів та поглядів їхнього носія. В окремих випадках вони можуть бути знаком психологічної чи ідеологічної компенсації, свідомого чи підсвідомого бажання видати бажане за дійсне. І в усіх випадках — ще одним ключиком до розуміння наших літературних проблем.
1992