Проблема марґінального/центрального в теорії Мішеля Фуко

Проблема марґінального/центрального в теорії Мішеля Фуко

Поняття центру і центральності, за справедливим твердженням Сьюзен Кастильйо, «пов’язане з владою, як у просторових, так і в політичних вимірах; ті, що займають центр, часто сприймаються як особи більш цікаві й привабливі, ніж інші смертні. Таким чином, центр бачиться як точка відліку, яка випромінює владу, і, відповідно, ті, кому вдалося захопити центр або ідентифікуватися з центром, отримують владу. На відміну від центрального, можна логічно припустити, що периферійне сприймається як безвладне, не гідне інтересу чи уваги, позбавлене поміркованості»[1032].

Плідним напрямом суспільних та гуманітарних наук пост-структурального періоду стало вивчення явищ, які внаслідок різних обставин вважалися марґінальними, периферійними, віддаленими від центру, вилученими з канонів і з різних причин замовчуваними.

Французький філософ Мішель Фуко (1926—1984), одна з найвпливовіших постатей в інтелектуальному житті другої половини XX століття, звернувся до тих явищ і груп, які «традиційно марґіналізувалися централізуючими істинами»[1033]. В першій же своїй книзі «Історія божевілля» (Histoire de la Folie, 1961) філософ зосередився на аналізі марґінальної і часто замовчуваної спільноти — божевільних. У цій праці йшлося про мову розуму, яка визначає місце й оцінку божевілля, а також про поступову марґіналізацію божевілля й еволюцію дискурсів ув’язнення й ізоляції в так звану «епоху розуму». В книзі «Наглядати і карати» (Surveiller et punir, 1975) Фуко розглянув ще одну марґінальну спільноту — ув’язнених. У цій праці йому йшлося передовсім про дискурси контролю, невіддільні від таких ієрархічних структур, як тюрми, школи, фабрики та ін. В останній своїй праці «Історія сексуальності» (Histoire de la Sexualit?, 1976—1984) він простежив, як медицина і психіатрія виробили дискурс сексуальності і як історично сконструювалися істини у сфері сексуальності.

В методології дослідження Мішеля Фуко важливим є погляд на всі, а не лише на ті, що традиційно вважаються найважливішими, найсуттєвішими, найлогічнішими і т. д., наслідки певних явищ чи процесів. Коли він визначає мету своєї книжки «Наглядати і карати»: «написати взаємопов’язану історію новітньої душі і новітнього судочинства»[1034], — то підкреслює, зокрема, що прагне «не зосереджуватися лише на аспекті „кари“, а дослідити цілу низку фактичних наслідків, до яких вона може призвести, навіть якщо на перший погляд ці наслідки марґінальні»[1035]. Для цього Фуко запроваджує категорію «тіла». На тіло спочатку спрямовується покарання, а потім воно стає частиною тріади — влада-душа-тіло, в якій «душа — один із складників панування влади над тілом»[1036].

Окрім того, що Фуко досліджував марґінальні стани, постаті, ситуації, поняття і т. д., він у свій спосіб прагнув зруйнувати центр (центри) або фальшиві центри в системах (мовах) гуманітарних наук. Передовсім його цікавила історія — історія ідей, науки, філософії, думки, літератури та ін. Вивчення цієї історії, чи, точніше, цих історій, вимагало нової методології і відмови від старих методологій і понять. Він запропонував таку методологію в праці «Археологія знання» (L’arch?ologie du savoir, 1969).

На думку Фуко, сучасна наука більше цікавиться описом не широких спільностей («епоха», «вік» та ін.), а феноменами розриву, перервності. Історія поступово стає не історією продовження, а історією змін. Зникає глобальна історія, і їй на зміну з’являється тотальна історія, яку Фуко визначає таким чином: «Глобальний опис світу збирає всі феномени — принцип, смисл, дух, бачення світу, форми сукупності — навколо єдиного центру; тоді як тотальна історія розгортається у вигляді розсіювання»[1037]. Тотальна історія не має центру, тому в методології її дослідження варто позбутися цілого ряду понять, які були з таким центром пов’язані. Якщо поставити за мету дослідити моменти перервності, розриву, порога, кордону, то це викликає потребу в певній новій методологічній процедурі. Тому на самому початку свого дослідження Фуко проводить так звану «неґативну» роботу по звільненню від хаосу понять, котрі затемнюють поняття перервності. «Таке, наприклад, поняття традиції… До відкинутих нами концептів можна віднести і поняття впливу… Сюди ж відносяться поняття розвитку і еволюції… Такі ж і поняття „ментальності“ і „духу“… Необхідно поставити під сумнів усі ці наперед задані спільності, групи, які існують до чистого розгляду, зв’язки, істинність яких передбачається з самого початку; необхідно вигнати всю цю нечисту силу, яка зазвичай зв’язує один з одним різні дискурси…»[1038]

Методологічно лише поняття розцентрованого, неструктурованого дискурсу, який позбавлений будь-якого привілейованого центру, а також зрівноважує всі поняття, тексти, документи, джерела, може привести до об’єктивної картини у сфері історії, а також у сфері історії ідей.

Ідеї Фуко справили певний вплив і на літературознавство. Саме завдяки йому воно почало так активно і плідно послуговуватися поняттям дискурсу. Крім того, літературознавство усвідомило необхідність боротьби зі своїми привілейованими центрами. Звичайно, найпривілейованішим центром у площині літератури можна вважати автора. Упродовж століть автор сприймався як бог-деміург, котрий самим фактом породження, продукування тексту залишає за собою свого роду право власності на нього, яке в літературі можна прирівняти до пояснення. За цією схемою тільки автор (центр) може сам визначити зміст/значення свого твору. Певним центром є так само твір, або художній твір, по відношенню до нехудожнього твору (листа, чернетки, щоденника, аж до рахунків за прання білизни тощо). Аналіз творчості письменника найчастіше ґрунтується на аналізі його шедевра чи шедеврів. Все інше традиційно відходить на периферію. Аналіз епохи найчастіше відбувається як аналіз шедеврів.

Боротьба з «автором» як нелеґітимним центром почалася давно, власне, її на початку 10-х років XX віку розпочали ще російські формалісти, які перевели погляд з автора на твір, а з літератури на літературність. Наступний крок у цьому напрямі здійснили вчені Празького лінґвістичного кола.

Уже в 20-х роках під впливом лінґвістичної теорії Фердинанда де Сосюра і російських формалістів сформувався своєрідний семіотичний структуралізм Празького лінґвістичного кола. Поглиблений аналіз художнього твору привів його вчених до погляду на твір як на певну структуру, що складається з численних взаємозалежних компонентів. Поміж цими компонентами існують домінантні та марґінальні компоненти. «Домінантою є той компонент твору, що урухомлює всі інші компоненти і визначає зв’язок між ними»[1039], — зазначає Ян Мукаржовський у статті «Мова поетична і мова літературна» (1932). Домінанта надає творові динамічної єдності. Компоненти є актуалізованими і неактуалізованими. Неактуалізовані компоненти немовби непомітні, неважливі, другорядні. В поезії відбувається постійний процес актуалізації певних компонентів. Актуалізація порушує схему, за допомогою автоматизації художнє явище схематизується. По суті, відбувається постійне комбінування між елементами домінантними та марґінальними. Усякий елемент є функцією, автор твору залишається поза контекстом аналізу, тим часом «структура є сукупністю усіх елементів…»[1040]

Однак справжня розправа з автором, витіснення його за межі істинного вивчення літератури сталися в структуралізмі. Спочатку Ролан Барт оголосив смерть автора і запропонував на зміну поняття автора — поняття письма («Смерть автора»). Потім Мішель Фуко перевів автора у функцію дискурсу («Що таке автор?»).

Власне, дискурс, на думку Фуко, є тим поняттям, яке може зруйнувати всі великі і малі центри літератури, а також інших гуманітарних наук, котрі ґрунтують свої дослідження на текстах (історія, філософія та ін.). Автор стає лише функцією дискурсу.

Фуко належав до тих філософів (Гайдеґер, Ґадамер, Дерида), для яких, при всій відмінності поглядів та методологій, не існувало універсальних ідей та істин. Він не просто намагався уникати універсальних визначень, навпаки, весь пафос його наукової діяльності полягав в історизації, конкретизації абстракцій. Одна з таких абстракцій — людська натура. Інша — знання. Ще одна — розум.

Під впливом Дериди й Фуко питання «центральності/марґінальності» продовжує залишатися одним із ключових теоретичних питань у сучасному літературознавстві. Про це свідчить велика кількість наукових праць, у яких вчені торкаються окремих аспектів проблеми вже не в філософському, а в літературному вимірі.